Матеріал: 

Довіра - це стан душі, який дає змогу людині бути відкритою,

відвертою, прямо й чесно ділитися з іншою людиною своїми думками (навіть

якщо вони не дуже й гарні), бажаннями (навіть якщо вони й не цілком «правильні»)тривогами (хай і перебільшеними). При цьому той, хто довіряє, знає: він може розраховувати на увагу, зацікавленість, турботу іншого; його почуття і потреби поважаються і визнаються.

І малі, і дорослі потребують підтримки. Рослині, аби рости, потрібні сонячне світло, повітря і вода. А дитині, аби розвиватися, потрібна увага тих, хто поруч. І мудрі дорослі знають - інтуїтивно або з розумних книжок - формулу «вирощування» довіри у дитини: «Я довіряю тобі. Ти можеш зробити те ж саме: довіряй собі і поціновуй свої зусилля».

Якщо людина не вміє довіряти, їй важко вибудовувати близькі взаємини з навколишніми: у неї нема ані друзів, ані коханих. Така людина ризикує опинитись у зачарованому колі ізольованості: чим менше вона довіряє, тим менше в неї друзів, чим менше друзів, тим бідніші стосунки, які живлять довіру. Людині видається, що навколишні не потребують її, що вона якась не така, що з нею не все гаразд. В її душі оселяються вразливість і ранимість. У спілкуванні з іншими у такої людини скоріше виявляється потреба у самозахисті, аніж у відкритості.

Наголосимо, що встановити довірливі взаємини з дитиною може кожен дорослий. І кожний дорослий може вдосконалювати ці взаємини з тим, аби поміж ним і дитиною зростали відкритість, турбота повага один до одного.

Секрет успіху встановлення довірливих взаємин дорослого з дитиною полягає в тому, що він не втручається в особистісний простір дитини, а довіряє їй діяти самостійно. Коли двоє людей довіряють один одному, їхні життєві простори перетинаються. Виникає «спільна територія», де й відбувається взаємодія. Площа цього спільного простору впливає на результати загальної справи: чим вона більша, тим більше можливостей для «маневрів» і різноманітних зусиль, які ведуть до успіху.

Поміркуймо, як збільшити розміри «спільного простору» - аби менше часу витрачати на відособлене життя на двох закритих територіях. Слід пам'ятати, що довіра існує лише на території спільного простору. Яким би досвідченим і доброзичливим не був дорослий, діти щось обов'язково втаємничуватимуть, у них залишатимуться секрети. Певна кількість «секретних» проблем завжди існує також і на території дорослої людини, проте ефективні взаємини дорослого з дитиною вимагають, аби територія довіри, «спільний простір» були доволі значними. 

У дітей звичайно є багато причин для недовіри дорослим. Найбільш поширена - страх засудження, покарання або просто неусвідомлений, «тваринний» страх, пережитий колись у минулому, але який зберігся, законсервувався у дитячій пам'яті. У кожного з нас є такий страх, який в певні моменти змушує поводитися безглуздо, нерозважливо, забувши про власну дорослість, досвідченість і мудрість.

         Ще одна причина недовіри - невміння відокремити «погану поведінку» від власне людини, яка - сама по собі - заслуговує на безумовне визнання, особливо батьківське. «Якщо я зробив щось не так, я поганий, тобто невдаха, телепень, дурень, брехун» - усе це засвоюється дитиною змалечку. Засвоєні стереотипи виховання позбавляють дорослих права «вчиняти погано», оскільки це засуджується у громадській свідомості. Справді, маємо визнати: і лінощі, і брехня - це великі гріхи наших дітей. Але ж погляньмо на себе...

І якщо батьки справді прагнуть до встановлення довірливих взаємин з дитиною, необхідно визнати за сином чи донькою (і за собою також) наступне: навряд чи вдасться в процесі виховання уникнути лінощів, брехливості, фальші, боягузтва та інших слабкостей і помилок, однак жоден виявлений людиною «негатив» не дає права на позбавлення її довіри, можливості подальшого самовдосконалення, особистісного зростання.

Усвідомлення свого права на помилку, визнання такого права за іншими не применшує, а сприяє росту довіри і водночас - відповідальності за власну поведінку, вчинки.

На жаль, розуміння батьками причин дитячої недовіри не рятує від певних наслідків. Якщо недовіра виникла, вона неминуче і серйозно впливає на спілкування з дітьми, а іноді навіть робить його неможливим. Коли діти відчувають, що їх не розуміють, не поціновують, не поважають, не рахуються з їхніми потребами, думками, почуттями, здатність їх до різних видів діяльності (інтелектуальної, трудової тощо) різко знижуються. І навпаки, труднощі відступають, коли у дитини існує можливість поділитися своїми почуттями, проблемами, міркуваннями і отримати підтримку батьків, рідних і близьких.

Що ж робити батькам, які відчувають, що дитина все більше віддаляється, «зачиняється у своєму просторі»? Ігнорувати ситуацію в надії, що все якось само собою владнається? Сказати дитині, що її недовіра є недоречною і необґрунтованою? Примусити погрозами покарання бути відвертою?

Спробуємо дати відповіді на ці запитання. Психолог В. Рахматшаєва пропонує спеціальну техніку досягнення довіри. Батькам слід засвоїти п'ять «мовчазних ключів» до довіри: по-перше, перевірити, чи довіряє їм дитина; по-друге, синхронізувати тон і теми власного голосу з голосом дитини; по-третє, налаштуватися на дихання дитини; по-четверте, використовувати відповідний ритм рухів; по-п'яте, намагатися надати власному тілу позу, адекватну дитячій.

Розглянемо кожний «ключ» довіри. Зрозуміти, чи довіряє дитина дорослим, можна за допомогою «мови тіла», яка є справді безцінним і найправдивішим джерелом інформації. Наявність довіри наповнює дитяче тіло силою і впевненістю: спина і плечі розправлені, голова високо піднята, хода ритмічна, рівномірна, руки спокійні, рухи м'які, плавні, позбавлені поспішності і нервовості. Найкраще і найбільше про існування довіри скажуть батькам дитячі очі, вираз яких неможливо підробити. Очі у дитини, яка довіряє дорослим, широко відкриті, дивляться на співбесідника впевнено, легко, спокійно, лише зрідка зморгуючи. Погляд збоку, часте мруження, очі «в землю» свідчать про бажання приховати почуття невпевненості та недовіри. Незворушне обличчя, відсутність привітної, радісної посмішки, уникнення прямого погляду, неритмічна, нервова (надто тиха або збуджена, криклива з ледь прихованими сльозами) мова -  усе це свідчить, що дитині є що приховувати від батьків.

Батьки мають замислитися, що відбувається, чому дитина так стривожена, де знаходиться джерело внутрішньої напруги? У більшості випадків напруга виникає, коли дитина відчуває загрозу своїй безпеці. Деякі діти вбачають загрозу буквально в усьому, хоча джерело небезпеки знаходиться в їхніх душах і ім'я йому - невпевненість у тому, що «я - хороший», побоювання, що «зі мною не все гаразд».

У таких випадках допомогти дитині можна і без слів. Невербальне спілкування має багато переваг: воно точне, переконливе, діє на підсвідомому рівні - і тому сприймається недовірливою дитиною швидше і краще, «гасить» її тривоги і страхи, розвіює сумніви.

Прийняти іншу людину - значить поставитися до неї безумовно позитивно. Невербальні, без слів, знаки прийняття з боку батьків дають дитині зрозуміти, що вона цінна й значуща. Знаки прийняття потрібні, аби запросити дитину до співпраці, заспокоїти її, попередити можливу агресію, тобто збільшити «спільний простір» - територію довіри. Такими знаками можуть слугувати будь-які рухи: погладжування, дотики, обійми і найголовніше - тепла, приязна, любляча посмішка батьків. Зазвичай потрібно зовсім небагато часу, аби після вияву знаків прийняття дитина заспокоїлась, посміхнулась і відповіла аналогічним дружелюбним жестом.

Розглянемо наступні «мовчазні ключі» до довіри. Синхронізація тону і темпу батьківського голосу з дитячим вимагає опанувати так звану «техніку дзеркала», тобто навчитися налаштовуватися на певну швидкість голосу дитини з паузами і без них, на адекватний тембр.

Відповідність диханню дитини також потребує опанувань цієї техніки. Певне тренування дасть дорослим змогу помічати з якою швидкістю дихає дитина. Якщо батьки навчаться вловлювати ритм дихання дитини, спостерігаючи водночас за верхньою лінією плечей доньки або сина і фіксуючи ледь помітні рухи вгору і вниз, їм вдасться підлащтовуватись під ритм і швидкість дитячого дихання.

Використання відповідного ритму рухів, або так зване «перехресне дзеркало», - більш складний «ключ» до довіри. Опанування його вимагає від батьків значних тренувань. Необхідно виділити той рух, який дитина постійно повторює, і супроводжувати його якимось своїм власним.          Наприклад, щоразу, коли дитина починає пересмикувати плечима, батько чи мати можуть тихенько постукувати ногою по підлозі. «Перехресне дзеркало» майже не можливо помітити, оскільки більшість людей не замислюється про свої усталені рухи-звички. Якщо батьки помітили і зафіксували, що дитина повторює певні рухи, вони можуть підлаштовуватися під них адекватним чином. Така гармонізація ритмів рухів декому з батьків може видатись штучною і надуманою, однак перш ніж відмовитись від її застосування, дорослим слід по експериментувати і впевнитись, як результативно «перехресне дзеркало» спрацьовує на виховання довіри дитини до батьків.

Останній, п'ятий «ключ» - відображення пози тіла - заснований на техніці простого наслідування. Батьки мають це робити дуже обережно, аби не образити дитину. Зовнішня відповідність підкреслює схожість і пом'якшує відмінність - як результат посилюється взаєморозуміння між дітьми і дорослими.

Отже, досягнення довіри - засіб синхронізації різних досвідів, цінностей і звичок дитини й дорослого. Створювати, виховувати довіру дітей до батьків можна як за допомогою слів, так і засобами невербального спілкування очима, посмішкою, дотиком - усім, за допомогою чого можна демонструвати дітям, що вони мають право відкрито виражати свої думки і почуття. При цьому дорослим слід усвідомити право кожної людини на приховування своїх думок і почуттів, ізольованість і недоторканість внутрішнього світу, і головне - визнати це право за дитиною.

Автор: Гуцол Н.В.

Вчительска мережа online