Матеріал: 

Ревнощам, «зеленоокій відьмі» (за Шекспіром), присвячена сила-силенна творів. Отелло вбиває свою дружину, Медея - дітей, яких народила від чоловіка-зрадника. У поемах Пушкіна «Цигани» і «Бахчисарайський фонтан» ревнощі також призводять до страшної, кривавої розв'язки.

Не залишилася поза увагою й тема ревнощів братів і сестер: Каїн з ревнощів і заздрості вбив свого брата Авеля, Ромул власними руками розправився зі своїм братом-близнюком Ремом, побоюючись, що той спробує захопити владу в Римі... У всіх народів є міфи, казки, легенди, у яких присутній мотив не лише суперництва, а й відкритої ворожнечі братів і сестер.

Сучасна психолого-педагогічна наука теж не залишається осторонь від розробки цієї вічної проблеми, намагаючись знайти й запропонувати батькам конструктивні підходи до її розв'язання. У багатьох книжках із сімейного виховання є розділи, у яких ідеться про дитячі ревнощі і про «засоби боротьби з ними». І тим не менше, існує цікавий парадокс: багато батьків щиро дивуються, коли спеціалісти звертають їхню увагу на існування такого феномену, як ревнощі дітей. Як правило, вони воліють нічого не помічати і негативно відповідають на запитання: «Чи спостерігаєте Ви ревнощі поміж Вашими дітьми?»

Чому ж батьки, навіть дуже обізнані в питаннях виховання, не вбачають очевидного і виявляють разючу безпорадність, коли йдеться про дитячі ревнощі?

Як не дивно, відповідь дуже проста - це захисна реакція. Людині важко жити з постійним відчуттям провини. І один із найпоширеніших засобів позбавитись її - це переконати себе, що, власне, нічого не відбувається. Батьки, у чиїх родинах існує проблема ревнощів поміж дітьми, цілком щиро вважають, що ставляться до дітей абсолютно однаково.

Батькам слід пам'ятати: дитячі ревнощі ніколи не бувають безпідставними. Передусім, варто зазирнути собі в душу. Слід замислитися, чи не є ближчою молодша дитина, чи не легше чомусь із нею спілкуватися. Так буває досить часто, і в цьому немає нічого поганого, адже людині властиве прагнення шукати у світі співзвуччя, гармонію. Але не варто звинувачувати себе в тому, що ви більше любите одну дитину, ніж іншу, тим

більше не слабшу, не ту, яка в цій ситуації є страждальцем.

Усім відомий вираз «муки ревнощів», але чомусь стосовно дітей його не вживають. Якщо чоловік або жінка страждають від ревнощів, це викликає у навколишніх співчуття. Дитячі ж ревнощі братів і сестер спричиняють не сприйняття, стійку відразу. Дорослі вважають дитячі ревнощі капризами, вередливістю, розбещеністю, одним словом, вадою, з якою необхідно боротися.

Але ж це дитячі страждання! Справжнісінькі і часто страшніші, аніж у дорослих. Дорослі можуть знайти собі якусь розраду: зануритись у роботу, у нові захоплення тощо. А що робити дитині, для якої до певного віку світ - це виключно сім'я? З ким вона може «зрадити» батьків? Звичайно, у підлітковому віці - з вуличною компанією, першим коханням. У молодшому ж шкільному віці вона приречена зосереджуватися на своїй родині, і якщо в її житті з'являється «зеленоока відьма», життя маленької людини перетворюється на пекло.

Аби батьки краще зрозуміли, що коїться з їхньою дитиною, їм слід «увійти в образ» маленької людини. Зазвичай у батьків прокидаються жалість і співчуття до враженої ревнощами дитини, з'являється почуття провини. Переживання, будьмо відвертими, не з приємних, але без цього неможливо розплутати клубок взаємних образ. Зрозуміло, у сім'ях, де одна дитина звикла вважати себе улюбленцем дорослих, а інша роками накопичувала образи, одразу неможливо змінити родинний психолого-педагогічний клімат, але поступово можна розв'язати існуючі непорозуміння.

Кожний член сім'ї має свій особливий досвід життя у родині, по-своєму оцінює те, що відбувається навколо, і це стосується не лише дорослих, а й дітей. Можна сказати, що в кожного члена сім'ї є свій набір ролей (у жінки, наприклад, - це донька, дружина, мати, бабуся), і поєднання цих рольових позицій створює те, що називається словом сім'я (Сім Я).

Коли народжується перша дитина, вона потрапляє у світ дорослих, у якому є єдиною і неповторною для мами, тата, бабусь, дідусів. Вона зростає в атмосфері власної унікальності. Друга дитина завжди росте з братом або сестрою. За суттю стан первістка з народженням другої дитини стає схожим на стан «монарха, позбавленого престолу». Для старшої дитини це зустріч з новими, дуже сильними почуттями, які змушують її розпочати пошуки нового місця в родині. Старша дитина намагається пристосуватися до світу дорослих, оскільки постійно чує від батьків: «Ти вже великий», «Ти дорослий», «Ти старший», однак дуже швидко переконується, що все це - на рівні обов'язків, а на рівні прав - усі обмеження залишаються в силі.

Від старшої дитини, яка ще донедавна була в центрі уваги, вимагають, аби вона спокійно відійшла в тінь, стала за можливості більш невибагливою і непомітною. У деяких випадках старшу дитину навіть передають на виховання бабусям і дідусям. Однак насправді - це спроба підсолодити гірку пілюлю: ролі в сім'ї не взаємозамінні, тому наївно сподіватись, що дитина, опинившись поза рідною домівкою, не відчує себе відірваною від найрідніших людей - батька й матері. У такій ситуації її негативні почуття стосовно молодшої дитини залишаються і навіть закріплюються.

Однак з часом молодша дитина дорослішає і перестає бути центром сімейного життя, увага знову переключається на старшу, тим більше, що вона навчається у школі і батьки починають активно перейматися її справами, шкільними успіхами. Таке ставлення батьків означає для старшої дитини, що за умови гарної успішності та поведінки її будуть любити. Це типова й дуже небезпечна ситуація у сімейному вихованні. Спробуємо пояснити чому.

Друга дитина в родині теж має певні труднощі життя в родині, хоча вони й дещо іншого плану. Так, вона не знає, як це - бути єдиною, коли тобі належать уся увага і любов дорослих. Як правило, вона тягнеться за старшим братом або сестрою, завдяки чому темп її розвитку нерідко виявляється вищим, аніж у первістка. Молодша дитина навчається читати, спостерігаючи за навчанням старшої, вона весь час змагається з нею, причому чим менший віковий розрив між дітьми, тим сильніше виявляються такі конкурентні взаємини. Якщо різниця між дітьми чотири або більше років, то первісток видається молодшій дитині недосяжним ідеалом. Однак коли різниця у віці між дітьми - усього рік-два, тоді суперництво між ними стає серйозним випробуванням для батьків.

Стосунки суперництва між дітьми часто прямо або мимоволі «підігріваються» самими батьками, які виявляють увагу й любов до дитини як нагороду за її успіхи та досягнення. Конкуренція зростає, коли батьки починають порівнювати дітей. Дорослим здаєтеся, що порівняння можуть допомогти слабшому вдосконалитися, однак насправді батьками рухає бажання, аби дитина завжди і в усьому була попереду, не відставала.

Як результат, у слабшого формується уявлення, ніби його цінність пов'язана лише з його успіхами та досягненнями, а сам по собі, який він є, він нікому не цікавий, не потрібний, його ніхто не любить. Але ж головна конкуренція між дітьми йде не за перше місце на спортивних змаганнях, не за відмінні успіхи в шкільному навчанні, а за батьківські увагу та любов.

Шановні батьки! Дитина має відчувати, що ви - з нею, між вами існує глибинний, особливий, неповторний зв'язок, який не залежить від наявності інших дітей у родині.

Завищені вимоги батьків створюють підґрунтя для прояву невротичних станів у дітей, коли розвивається тривожність, страхи, причому їх справжню причину не усвідомлюють ані батьки, ані діти. Пізніше такі завищені вимоги батьків можуть виявлятися в дорослому житті дітей через сприйняття навколишнього світу як арени боротьби, де нікому немає діла до реальної особистості, а любов і повага можливі лише за умови видатних успіхів і досягнень.

Хочеться поради батькам ставитись до ревнощів як до нормального почуття маленької людини. Аби дитині було легше впоратися з цим почуттям, намагайтесь:

— старшій дитині приділяти стільки уваги, як і раніше (до народження молодшої);

— допомогти старшій дитині знайти адекватні шляхи, аби залучитися до життя сім'ї, яке змінилося;

—пам'ятати, що ревнощі переходять у суперництво і честолюбство, які також є нормальними і необхідними якостями особистості, якщо адекватно скеровуються дорослими;

— не порівнювати дітей, аби не створювати, не поглиблювати, не стимулювати їх конкуренцію;

— сприймати кожного із своїх дітей як унікального й неповторного.

Автор: Гуцол Н.В.

Вчительска мережа online