Матеріал: 

Змалечку дітям пояснюють, що брехати - погано. Та в житті кожної родини бувають неприємні моменти, коли з'ясовується, що дитина порушує цю настанову.

Мабуть, немає в світі людини, яка хоч раз у житті не збрехала. Мотиви брехні можуть бути найрізноманітніші, залежно від обстави. Виділяють дві головні причини, які породжують обман: намагання ухилитися від відповідальності за якийсь негарний вчинок і бажання домогтись чогось такого, що в інший спосіб здобути дуже важко або й неможливо.

Однак багато прикладів дитячої брехливості вражають відсутністю будь-якого серйозного мотиву. Дитяча брехливість часто є особливим явищем, яке важко зіставити з брехливістю дорослого й адекватно його оцінити.

Дитина - завжди дослідник і творець, фантазер і винахідник. Щодня вона дізнається про щось нове, і навколишній світ відкривається для неї з нового, несподіваного боку. Вона розуміє: те, що їй уже відомо, - це встановлений факт, але це не означає, що невідомого, непізнаного не існує. Воно народжується в дитячій уяві у прикрашеній та вигаданій формі. Оскільки дитина багато для чого не може знайти пояснення, вона намагається домислити незрозуміле й по-своєму обґрунтувати його. Навряд чи ми, дорослі, маємо розцінювати це як брехню. Жонглюючи гіпотезами і «пробуючи на зуб» імовірність явищ та подій, малюк у такий незвичайний спосіб опановує навколишній світ. Абсурдні, на перший погляд, висловлювання дитини не повинні бути приводом для батьківського обурення. Набуваючи життєвого досвіду, вона зуміє сама позбавитися ілюзорних уявлень і навчитися відрізняти незвичайне від неможливого.

Внутрішній світ дитини відрізняється від світу дорослих ще й тим, що живиться з іншого джерела, насамперед з гри, де все «не насправді». Світ дитини - це ще й світ казки, де неможливе - можливо, і навіть природно. Тому й не дивно, що вона з легкістю переносить у своє повсякдення закони гри. Граючи й організовуючи ігри, дитина вчиться діяти й мислити. Саме тому вигадка, фантазія - скоріше помічники на шляху до дорослості, аніж симптоми брехливості, яка формується.

Однак, якщо фантазування переростає в стійку звичку, батьки мають потурбуватись, аби дитина не захопилась вигадництвом і не почала з будь-якого приводу знаходити фантастичні аргументи. Не варто обривати її реплікою на кшталт: «Такого не буває!» - для дитини це не доказ. Набагато краще, якщо батьки спробують так побудувати бесіду, аби, не заперечуючи навіть немовби погоджуючись із нею, запропонувати більш реалістичне пояснення як найкраще. Так не постраждає самолюбство дитини, і водночас вона зрозуміє що дорослим притаманні більш тверезі, реалістичні погляди на життя.

На щастя, більшість батьків легко відрізняють фантазію від брехні. Однак дорослих має насторожити брехня «в чистому вигляді», коли дитина намагається викривити або приховати правду заради досягнення певної мети: або щоб уникнути неприємностей, або щоб отримати задоволення.

Досить часто дитина вдається до брехні заради власної вигоди. Проте батькам не слід поспішати засуджувати її, адже, якщо бути чесними, саме ці мотиви іноді спонукають і багатьох із нас відходити від істини. Однак виправдання для себе дорослі майже завжди знаходять. Тож слід до дитини підходити з таких самих позицій. Найважливіше в таких випадках - визначити, що спонукає дитину брехати.

Численні дослідження свідчать, що головною причиною дитячої брехливості є страх перед покаранням. Якщо дитина впевнена, що її вчинок спровокує серйозні неприємності, з її боку цілком природним буде спробувати їх уникнути. Помічено, що діти суворих батьків більш схильні до брехливості, аніж їхні ровесники із сімей з доброзичливим і м'яким педагогічним кліматом. Звідси простий висновок: якщо батьки хочуть, аби дитина їх не обманювала, їм слід поводитися таким чином, щоб вона їх не боялася. Це не означає потурання або вседозволеності. Просто молодший член сім'ї повинен відчувати, що дорослі готові розділити з ним його проблеми, що він знайде розуміння і співчуття, а не покарання.

Ще один мотив дитячої (та й не тільки) брехливості - намагання самоствердитися. Брехливість у такому випадку набуває форми похваляння. Дитина починає приписувати собі подвиги, яких не здійснювала, вихваляти доброчинності, яких не має тощо. Вона вигадує те, чого їй бракує. І рецепт тут один: батьки мають зробити все, аби маленька людина не почувалася обділеною ані увагою, ані любов'ю і ласкою. Якщо діти знають, що батьки поціновують їхні певні достоїнства, їм не спаде на думку приписувати собі неіснуючі чесноти.

Останнім часом вітчизняні та зарубіжні вчені все частіше переймаються питаннями: чи діти, яким притаманна брехливість, більш схильні до відхилень у поведінці? Чи є брехня першим кроком до дезадаптації особистості? На жаль, у ході багатьох досліджень був встановлений взаємозв'язок між брехнею і соціальною дезадаптацією. Так, американський нарколог Поль Екман, автор книги «Почему дети лгут?» стверджує: в ході дослідження, яким були охоплені діти від 5 до 15 років, встановлено, що дезадаптовані діти брешуть у два з половиною рази більше, аніж їхні звичайні ровесники. Найбільш притаманний обман дітям з розладами поведінки, схильним до агресії, жорстокості. За даними М. Стаутхамер-Лебер, на основі обстежень великого масиву вчителів і батьків дітей-брехунів, супутниками обману часто є злодійкуватість, вживання  алкогольних напоїв, куріння, токсикоманія, наркоманія. Дезадаптовані діти - брехуни, яких буквально «ловлять за руку», звалюють свою провину на інших і майже ніколи не зізнаються у скоєному. Причому дитяча брехливість не пов'язана ані зі статтю, ані з расовою приналежністю, ані з рівнем благополуччя родини. Водночас майже всім дітям-брехунам притаманні низька успішність і схильність до депресивних станів.

Не вщухають суперечки і щодо того, чи є брехливість причиною соціальної дезадаптації, чи це її наслідок.

Так чи інакше, але звичка до брехні - погана ознака, оскільки діти, які призвичаїлись обманювати й отримувати від цього певну користь (уникнути покарання, отримати кращу оцінку, поповнити свій кишеньковий бюджет тощо), вірогідніше у міру дорослішання почнуть порушувати певні соціальні норми й заборони, сподіваючись, як завжди, за допомогою брехні «вийти сухим із води».

Отже, якщо дитина часто обманює (не фантазує, не розігрує інших), батькам слід серйозно занепокоїтись. Якщо дитяча брехливість стає звичкою, невід'ємною рисою поведінки, необхідно встановити її причину. Слід врахувати, що брехливість може бути викликана поведінкою батьків. Може, встановлені для дитини у сім'ї «рамки» поведінки завузькі? Може, дорослі намагаються занадто відгородити, захистити дитину від реалій навколишньої дійсності? Може, вони нетактовно втручаються в інтимний світ сина чи доньки? І, що дуже важливо, чи не обманюють батьки самі, на очах у дитини, доводячи тим самим, що обман - справа нормальна, буденна, житейська («Скажи тьоті Валі, що мене немає вдома», «Не кажи мамі, що я пішов на футбол з Петром Миколайовичем»)?

Якщо це так, то батькам буде дуже важко переконати сина або доньку, що нечесність руйнує довіру навколишніх, що людям нестерпно жити в атмосфері неправди, що насправді вони, батьки, не сприймають брехливість і брехунів.

Наостанок кілька порад батькам і всім дорослим: вмійте відрізняти корисливий обман від простої вигадки. Дитяче фантазування слід не викорінювати, а лише тактовно коригувати, аби воно не переросло у звичку жити у світі ілюзій. Навіть виявивши очевидну брехню, не варто поспішати засуджувати дитину. Слід спробувати зрозуміти, а потім усунути причини, які змусили дитину збрехати. Це дасть змогу «вилікувати хворобу, а не її симптоми». Дитина, яка відчуває любов і доброзичливість дорослих, яку батьки заохочують за її доброчинності та досягнення, брехати не стане.

Автор: Гуцол Н.В.

Вчительска мережа online