Матеріал: 

Діти досить часто втікають з дому, навіть зовні благополучного. Достеменних даних щодо чисельності дітей-втікачів немає. За різними оцінками, в Україні нараховується 10-30 тис. безпритульних. Згідно з дослідженнями ЮНІСЕФ, кожна друга вулична дитина вживає алкоголь і наркотики, 10 % з них - неписьменні, а інші мають рівень знань, що не відповідає віку.

Звичайно, можна зазначити: діти тікали з дому в усі часи. Яскраві описи пригод Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна сприймаються різновіковими читачами з інтересом і незмінною симпатією до безсмертних героїв Марка Твена. Проте зовсім інші почуття виникають у батьків, коли їхня власна дитина раптом починає наслідувати приклад американських непослухів.

Одна справа - придумані і не позбавлені романтики вчинки малих мандрівників з берегів далекої Міссісіпі. Інша - коли школяр зранку йде до школи, уроки закінчуються, а він не повертається додому. Вечір. Ніч. Ранок наступного дня... Дитини нема, і життя родини перетворюється на жах, оскільки батьки впевнені, що донька або син стали жертвою злочинців. Звісно, і такий варіант, на жаль, можливий, але частіше дитина, прогулявши кілька діб, повертається. Що ж спонукало маленьку людину до втечі?

Спробуємо розібратися в механізмах дитячого бродяжництва, тим більше, що ця проблема тісно переплетена з багатьма іншими.

Подібний феномен у своєму найбільш яскравому прояві описаний вченими-психіатрами під назвою «дромоманія» (від гр. «дромос» — шлях і «манія» - палка прихильність, одержимість). Цей психічний розлад розвивається в поєднанні з іншими порушеннями як наслідок забоїв голови, струсів і захворювань головного мозку. Дромоманія - не самостійне психічне захворювання. Зазвичай вона виникає як відображення шизофренії, епілепсії, істерії тощо. Якщо зрозуміло, що потяг до бродяжництва є одним із проявів органічного мозкового ураження або серйозного психічного захворювання, то усунути його разом з іншими симптомами можливо лише за спеціального лікування, призначеного психіатром.

Але й нормальні діти, які не страждають вираженими психічними розладами, іноді демонструють явну ненормальність поведінки, а саме: втечу з дому. У чому ж тут справа?

Іноді одним із спонукальних мотивів виступає так званий сенсорний голод-потреба у великій кількості нових і яскравих вражень. Дитина, якій набридла щоденна одноманітність, раптом може податися в далекі краї (найчастіше - знайомі їй за барвистими описами з пригодницьких книжок). Надихають її на це й романтичні приклади ровесників-бродяжок, якими переповнені дитячі книжки та фільми.

Так, бродяжництво притаманне інфантильним дітям, схильним до нестримного фантазування й авантюр. Іноді власні фантазії захоплюють таких дітей настільки, що вони втрачають почуття міри й відповідальності, легко переходять межу, яка відділяє гру від реальності. Втім, романтичний характер втеч інфантильних дітей не дуже типовий. Набагато частіше вони втікають з дому в пошуках нових вражень, а також намагаючись ухилитись від занять у школі, де, на їхню думку, висувають непосильні вимоги щодо їх дисциплінованості й працелюбства. Повернувшись додому, такі діти знову здійснюють спробу втекти, захоплені ідеєю жити вільним життям без певних соціальних обмежень.

Така поведінка, на відміну від справжньої дромоманії, як правило, є результатом помилок у вихованні, насамперед недостатньої уваги батьків до потреб та інтересів дитини. З часом особистість дитини зазнає змін у своєму становленні, накопичується життєвий досвід, і романтичне сприйняття життєвих реалій змінюється на більш прагматичне, тверезе, відповідальне.

Спеціалісти, які вивчають психологічні мотиви поведінки малих бродяг, наголошують, що в більшості випадків втечі з дому є своєрідною реакцією дитини на певні несприятливі обставини її життя. Втім, трапляється, що такі колізії дитина вигадує сама. Як правило, дошкільники самі з дому не йдуть, оскільки їхня психологічна залежність від батьків є ще дуже сильною. Вона слабшає в молодшому шкільному віці, і втеча з дому стає можливою і реальною.

Втечі з дому сприяє особливий збіг виховної родинної ситуації та особистісних якостей дитини. Особливість виховної ситуації полягає у невідповідності батьківських уявлень щодо дитини реальному стану дитячої особистості. Дітям, схильним до втечі з дому, як правило, властиві надтовариськість і недостатнє відчуття соціальної дистанції. Опинившись серед чужих людей, такі діти не відчувають тривоги, легко звертаються до дорослих за допомогою, швидко привчаються брехати й жебракувати.

Намагання втекти з дому «на знак протесту» більш характерні для дітей у віці 10-12 років. У цей період особистісного розвитку психологічний клімат родини набуває для дитини величезного значення. Дискомфорт у взаєминах дитини, яка прагне дорослості, з батьками, які вперто цього не визнають, сприймається дуже болісно. Для дітей цього віку типовим є прагнення протиставити свої судження і смаки батьківським. Зазвичай сварки провокують розходження у музичних і косметичних пристрастях, манері вдягатися, висловлюватися. Водночас частішають і більш гострі за суттю конфлікти: з ким дружити, коли повертатись ввечері додому тощо. І тоді втеча з дому перетворюється на своєрідний «маніфест», за яким дитина ніби проголошує себе самостійним членом суспільства.

Втечі з нібито благополучних сімей можуть бути пов'язані з неправильною батьківською позицією стосовно труднощів дитини у навчанні. Хронічна неуспішність дитини, скептична оцінка педагогами її здібностей, зневажливе ставлення однолітків породжує відчуття ізоляції. Дитина намагається демонстративною відчайдушною поведінкою компенсувати внутрішню напругу, але це зазвичай призводить лише до посилення виховного тиску на неї. У таких випадках від батьків вимагається вміння тактовно, не підриваючи авторитету школи, «стати на бік» дитини, підтримати в ній впевненість, що вона здатна подолати проблеми, які виникли. Коли ж батькам шкода сил і часу на спільне з дитиною подолання труднощів, тоді вимоги на кшталт «сиди, поки не вивчиш» здатні викликати у дитини лише розчарування, а то й ворожість.

Зрозуміло, що залишена наодинці з собою дитина легко піддається небезпечним зовнішнім впливам і нерідко втягується у злочинні та аморальні діяння. Але навіть якщо, на щастя, такого не сталося, втеча з дому не минає для неї безслідно.

На перший погляд, найсерйознішою проблемою стає накопичення навичок поганої поведінки. Знаходячись поза домівкою, батьківським впливом, діти звикають брехати, ледарювати, жебракувати, красти. Вони відкриті для проявів ницих інстинктів чужих людей. Набута звичка відстоювати свої інтереси з допомогою хитрощів або агресивних реакцій відштовхує від таких дітей і дорослих, і ровесників. Однак особливість дитячої психології полягає в тому, що поки у дитини переважає наслідувана форма пристосування до навколишнього світу, усвідомлення нею відповідальності за свою поведінку не настає.

Менш помітним, але більш істотним чинником для особистісного розвитку дитини є зміни у ставленні до виховних впливів.  Діти, які подолали психологічну залежність від батьків, часто демонструють самостійність суджень, вселяючи у дорослих ілюзію можливості домовитись з маленьким втікачем, що він буде в подальшому поводитися добре. Однак такий підхід, як правило, безрезультатний.

Апелюючи до свідомості, дорослі одразу обирають неправильний шлях, якщо забувають, що сферою конфлікту є не мислення (діти прекрасно розуміють, що втікати з дому погано), а почуття. І провідним серед цих почуттів є розчарування у можливості близьких людей надати дитині підтримку у важку хвилину.

У народі кажуть: від гарних батьків діти не втікають. Мабуть, гарні батьки - це ті, хто здатний так вибудувати взаємини з дитиною, аби позбавити її подібних розчарувань.

Автор: Гуцол Н.В.

Вчительска мережа online